Центр досліджень соціальних комунікацій пропонує взяти участь в обговоренні актуального дослідження Горового Валерія Микитовича, доктора історичних наук, професора, заступника генерального директора Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського «Процес входження України і РФ в інформаційне суспільство як джерело міждержавних суперечностей».

Активізація глобалізаційних процесів на основі розвитку електронних інформаційних технологій стала фактором нерівномірного, але одночасного входження в інформаційне суспільство країн світу, що до того перебували на індустріальному і навіть доіндустріальному етапі розвитку. Така нерівномірність стимулювала розвиток суперечностей, викликаних незбіганням інтересів еволюції, на міждержавному рівні. Ці суперечності відтінюються однаковими вимогами нового суспільства до всіх членів світової спільноти держав незалежно від можливостей засвоєння його організаційно-технологічних особливостей. Ця характерна риса істотно позначилась і на проблемах інформаційної безпеки в міждержавних відносинах, що в системі виникаючих протистоянь держав у сучасних умовах набуває першорядного значення.

 У контексті цієї ситуації для нас нині є дуже важливим зрозуміти спонукальні мотиви Російської Федерації в протистоянні з Україною. Причину цих мотивів виводити, як це робиться в багатьох ЗМІ, лише з «імперських замашок», із «природної агресивності» нашого північного сусіда є справою малопереконливою, побудованою на суто емоційних рефлексіях. У той самий час вони, ці спонукальні мотиви, пов’язані з більш глибокими процесами, із відмінностями прояву в обох державах утвердження елементів нового, інформаційного суспільства в суспільстві індустріальному, що поступово відходить у минуле.

До цього слід зауважити, що еволюція сучасної цивілізації, як поступальний процес, проявляється у двох напрямах, при вирішенні двох основних рядів магістральних завдань: оновлення всіх видів суспільної діяльності у зв’язку з новими викликами середовища, у якому розвивається цивілізація, і розвитку нових форм суспільної самоорганізації, що мають відповідати якісним змінам у людській свідомості й діяльності. «Перехід від сировини, як основного виробничого ресурсу, безпосередньо до енергії, до інформації; рух від безпосереднього сприйняття через емпіризм і експериментаторство до абстрактного теоретичного знання і т. д. – є не “зацикленим”, а “відкритим у майбутнє”, і це набагато чіткіше, ніж у рамках марксистської теорії, підкреслює поступальність процесу становлення нового суспільства» [1].

І оновлення всіх видів суспільної діяльності, і розвиток нових форм суспільної самоорганізації – ці процеси є тісно пов’язаними та ґрунтуються на розвитку інформаційної сфери життя суспільства. «Цивілізація – це інформація, в основі якої лежить інформаційна матриця, – доходить висновку американський дослідник С. Робертсон, – …що дозволяє людству своєрідно організовувати інформаційні потоки, створюючи при цьому у певний період часу знання для наступної розробки технологій, що забезпечують вихід на нові джерела енергії масового вжитку, які стають запорукою виживання людства і створення йому більш досконалого рівня якості життя» [2].

Продовжуючи думку С. Робертсона, можна стверджувати, що рівень розвитку цивілізації вимірюється рівнем творчого потенціалу суспільства, що, у свою чергу, пов’язаний з рівнем доступу членів суспільства до інформації, до можливостей нового інфотворення і використання ресурсу перетворювальної діяльності. У зв’язку з цим в новому суспільстві зростає значущість системи соціальних комунікацій. Трансформація суспільства прямо починає залежати від оптимальності їх організації, якості  наповнення (соціально значущої частки в загальному обігу використовуваної інформації), ефективності використання інформаційного ресурсу.

Інформаційне суспільство – це перше суспільство в людській історії, що не лише свідомо перетворює навколишню дійсність згідно з власними інтересами, але при цьому свідомо перетворює себе, самовдосконалюється як складна система, оптимізуючи свою ефективність. У порівнянні з індустріальним суспільством, де лише в дуже загальному вигляді міг пропонувати варіант руху в майбутнє «привид, що бродив по Європі», воно прагматично підходить до використання ідей, ідеологій, відображених у багатоваріантності політичних рішень, розроблюваних і уточнюваних на практиці за активної участі членів суспільства, яке називають сьогодні громадянським. Очевидно, що майбутні дослідження інформаційного суспільства зможуть підтвердити невідворотність процесу розвитку громадянської активності як обов’язкового механізму даного етапу розвитку,

що найбільше у відомій історії сприяє активізації людських здібностей, вивільненню творчого потенціалу людини.

При всьому тому якраз на нинішньому російському прикладі можемо наочно спостерігати той спротив, який елементи нового, інформаційного суспільства зустрічають, проникаючи в суспільство індустріальне, що вже втратило не лише перспективи свого розвитку, а й ідеологічну основу існування. Ігнорування, чи може й боязнь, використання механізмів розвитку громадянського суспільства, розробки нової ідеології розвитку, необхідності формування загальносуспільного утвердження її в масовій свідомості було обумовлене ейфорією ілюзії безмежної свободи учасників розвалу союзної держави з її закостенілою ідеологією. Більшість із них з полегшенням вітала можливості кар’єрного зростання без раніше обов’язкового зубріння марксистсько-ленінської теорії, «перенасичення» пропагандою за часів Союзу [3], легко засвоювала почуті на Заході твердження про те, що нині не ідеї, а гроші керують людьми.

Відсутність, у зв’язку з цим, чіткої перспективи російського розвитку, орієнтирів у майбутньому без обов’язкової надії на зростання світових цін на нафту, фактичне обмеження розвитку національної економіки інтересами російських олігархічних монополій, зацікавлених насамперед експлуатацією багатих сировинних ресурсів, обумовлює застій еволюції російської держави і суспільства в сучасних умовах. Домінування олігархічних інтересів у міжнародних відносинах у принципі підмінило на практиці зміст декларованих раніше моральних принципів братського добросусідства Росії з країнами-сусідами, солідарності з росіянами за рубежем, на прагматизм прибутку і відштовхнуло сусідів.

Таким чином, у застосуванні до еволюції національної інформаційної основи російського суспільства цю думку можна трансформувати так: сила наявних олігархічних традицій в економіці до сьогодення перемагала всі спроби демократизації суспільного устрою. При цьому у свідомості переважної більшості російських громадян на початковому періоді входження до нового, інформаційного суспільства застигли два уявлення: спроби пояснювати реалії нової дійсності залишками ідеології союзної держави і переконаннями про можливість суспільного буття на безідейній основі. І той, і інший концепт фактично відображає завершальний процес використання інтелектуальної основи існування індустріального суспільства.

Байдужість російського керівництва до розробки чітких орієнтирів подальшого розвитку суспільства, необхідності його трансформації в умовах нових світових реалій, обумовлена заспокійливим експортом багатих природних ресурсів, хоч і знайшла своє відображення в суспільній свідомості, однак, поступово, на рівні соціальної інтуїції починає викликати тривожні відчуття. Відсутність здорової творчої атмосфери в суспільстві все більше починає турбувати російську інтелігенцію, проявляється в російських ЗМІ. Показово у зв’язку з цим  суттєвий резонанс у громадській думці мали відповіді В. Путіна на Валдайському форумі на запитання стосовно змісту сучасних національних інтересів Росії. Адже, як зазначається в кореспонденції щоденної петербурзької електронної газети «Фонтанка.Ру», «від них же дуже близько до національних смислів, національної ідеї. І Путін віджартувався. Мов би, що росіянину добре, те і є національними інтересами. Це така відповідь веселого двієчника, який не знає, що сказати на  екзамені. Сподівається, що пройде, – продовжує видання. – Не пройде. Тому, що це питання питань. Національна ідея – це усвідомлення того, хто ми зараз і куди ми маємо рухатись. І що ми будемо там робити. Це план, це наша місія…» [4].

Слід констатувати, що внесення цих думок до масової аудиторії в сучасному російському суспільстві стає все проблемнішим. Зростаюче цензурування владою вертикальних інформаційних обмінів з посиланням на «інтереси народу» вже стало звичним для більшості користувачів і базується на спадкоємності традицій контролю за інформаційним простором, характерних ще для союзної держави. Негативних традицій, сьогодні прийнятних на основі позитивного ставлення до минулого байдужою до оновлення суспільного життя частиною сучасної російської аудиторії користувачів.

Найбільш рельєфно проявляється цензурна політика сучасної російської влади в системі горизонтальних інформаційних обмінів, активізованих розвитком електронних інформаційних технологій, зростанням популярності соціальних мереж, складноконтрольованого з боку держави способу обміну інформацією. Не випадково в доповіді «Свобода в мережі – 2016» американської неурядової організації FreedomHouse стверджується, що «Росія входить до числа тих країн, де уряд займається цензурою Інтернету… В Росії неодноразово блокувались сайти і відбувались кібератаки на незалежні ЗМІ» [5].

Слід зазначити, що російська влада із самого початку розвитку мережевих технологій відчула їх небезпеку як інструменту демократизації і тому намагається перевести відповідну активність суспільства в неполітичну, неідеологічну сферу. Такий підхід все більше і більше входить у протистояння з об’єктивними процесами сучасності. Адже в умовах становлення інформаційного суспільства адміністративні бар’єри на шляху самовдосконалення соціальної структури, що знаходить свій прояв у розвитку громадянського суспільства, в активізації участі в політичному житті все більшого числа громадян, стають відчутним гальмом на шляху соціального розвитку сучасної Росії.

Як зазначається з цього приводу в доповіді Центру наукової політичної думки і ідеології, російськавлада ставить перед собою ряд завдань, пов’язаних з контролем інформаційних процесів, серед яких першочерговими є:

«Завдання 1. Формування суспільної думки про політичні процеси, персони, корпорації, країни і т. ін.

Завдання 2.Організація співтовариств, їх переведення з віртуального простору в реальний… Для вирішення цих завдань російській державі доводиться брати активну участь в інформаційних війнах, розробляти і вдосконалювати систему регулювання Інтернету» [6].

Російські ЗМІ зазначають, що для реалізації вказаних завдань російська влада заздалегідь підготувала для роботи в інтернет-просторі когорту «контрреволюційних бійців», що можуть воювати з революціонерами на їх традиційному полі сили – у психологічній війні. Найбільш  помітними серед них у веденні інформаційної війни є «Интернет-смерш» (интернетсмерш.рф), «Интернет-ополчение» (ipolk.ru) и «Кибердружина» (social.ligainternet.ru). Ці провладні об’єднання (в Україні їх назвали б «тітушками») спеціалізуються, перш за все, на розповсюдженні величезної кількості ідейно вивірених користувацьких коментарів у «ворожих» соціальних групах, форумах, блогах, аналітичних порталах та ін. При цьому зазначається, що в Росії діяльність цих «загонів» де-факто, якщо й не заблокувала, то істотно обмежила поширення революційних ідей» [7]. До них приєднуються й інші провладні формування. Так, наприклад, «московських суворовців категорично не влаштовує той безкрай, що відбувається в соціальних мережах, і вони звернулися до компетентних органів із закликом наведення порядку» [8].

Спеціалісти-правники зауважують, що хоча в російському «Законі про оперативно-розшукову діяльність» і говориться про вірність конституційним принципам законності, а проведення обмежувальних заходів допускається лише на основі суддівських рішень, однак «у реальності система будується таким чином, що громадяни не гарантовані від свавілля служб, що ведуть прослуховування. Адже практично всі провайдери Інтернету і оператори зв’язку надають оперативним працівникам спецслужб виносні пульти, з яких можна нерегламентовано здійснювати доступ до будь-якої інформації… Великі корпорації подібно спецслужбам також займаються незаконним збиранням інформації про приватних осіб» [9].

Російські правозахисники говорять про більш як 9 тис. випадків актів цензури в рік, регіони і відомства вступили в «гонку звітів про блокування» заборонених матеріалів. Повідомляється, приміром, що в Татарстані використовується автоматизована система моніторингу контенту. Роскомнагляд звітує про тисячі судових рішень про заборону інформації, нападам і загрозам піддаються десятки блогерів і журналістів, традиційно  «надзвичайно високий рівень тиску» на користувачів здійснює Москва, Санкт-Петербург, Татарстан та деякі інші регіони. Прогнозується зростаючий рівень блокувань через кризу і бюджетну економію, оскільки навантаження на співробітників відповідних служб буде зростати і, відповідно, якість їхньої праці падатиме [10].

Останнім часом у боротьбі з інакомислячими ЗМІ як інноваційний прийом російська влада використовує великі економічні структури або ж формально не пов’язані з владою радикальні суспільні утворення. Держкорпоративна цензура стала реальністю після того, як однією з відомих, але неназваних у пресі з безпекових причин компанією, був поданий страхітливий позов до РБК на суму близько 3 млрд р., до якого «Роснафта» додала суму позову ще на 55 млн р. [11].

Таким чином, згідно з офіційними даними під впливом глобальної інформатизації в сучасній Росії активізуються інформатизаційні процеси. За даними Київського міжнародного інституту соціології, Росія перебуває на 14 місці у світі за проникненням Інтернету, за відсотком користувачів – якраз між Польщею і Португалією [12]. Однак ці процеси далеко не в усіх своїх проявах влаштовують російську владу. І хоча ця влада не в змозі протистояти такому об’єктивному процесу, вона все ж намагається мінімізувати його вплив на інформаційні обміни у сфері соціальної еволюції суспільства, і особливо – на процес розвитку малоконтрольованих горизонтальних комунікацій, на розвиток мережевого спілкування. Певною мірою їй це поки що вдається і відчувається в наслідках.

Про що свідчить, скажімо, відображення цієї ситуації у висловлюваннях відомого театрального діяча, глибоко поважної постаті в середовищі російської інтелігенції К. Райкіна. Він образно трансформував наявну ситуацію в чуттєву сферу: «Атмосфера жахлива, затхла, у якій дивним чином склалася така химерна комбінація запахів, що, перемішуючись, дають якийсь неймовірний ефект. Це запах плісняви, ладану, прокислих щів (капустняку), казарменого гуталіну… У такого роду атмосфері мало що хорошого може народитися, – цитує К. Райкіна письменник А. Констянтинов. – Ми чекаємо нових смислів, творчих злетів. А народиться який-небудь щур-мутант або черговий піп з коштовним годинником на руці, що виспівує комсомольські пісні. Але це не те, що потрібно нашій країні. За цю атмосферу абсолютно точно несе відповідальність наша влада. У такій атмосфері народу тяжко переживати ті тягарі й лихоліття, що випадають на його і без того нелегке життя в цей складний через міжнародну обстановку період» [13].

Повертаючись до проблем нинішнього російсько-українського протистояння, дослідники насамперед звертають увагу на самі факти порушення державного суверенітету України, норм міжнародного права Російською Федерацією спочатку в Криму, пізніше – на Донбасі. При цьому, однак, менше уваги приділяється сутнісним причинам розходження шляхів розвитку двох сусідніх народів, які підштовхнули процес прийняття тих рішень керівництвом РФ, що стали причиною трагічних подій останнього часу, жертвами, що вимірюються вже тисячами загублених життів.

Відмінності українського, у порівнянні з російським, шляху входження в інформаційне суспільство проявилися не стільки в темпах загальносуспільного освоєння електронних інформаційних технологій, хоча з огляду на економічну, політичну ситуацію в країні, вони були досить високими, скільки в особливостях загальносуспільних результатів цього процесу. Паралельний процес зростаючого зовнішнього інформаційного впливу насамперед через дуже популярний на етапі ринкової перебудови економіки спільний із зарубіжними партнерами бізнес, політичні, культурологічні зв’язки із Заходом, викликаний невдалою трансформацією вітчизняної економіки в ринкові форми її функціонування, виїзд на заробітки значної частини активного населення з України до євроспільноти і засвоєння там технологічних, демократизаційних інновацій інформаційного суспільства сприяв посиленню суспільного інтересу українців в напрямі західної моделі розвитку.

При унікальній відкритості для зовнішніх впливів, при декларуванні абсолютної свободи представниками суспільства, і наївного у своїх уявленнях про безмежжя демократії, і умисного, яким користуються, Україна стала фактично полігоном екстремальних технологій становлення нового, інформаційного суспільства на території зіткнення цивілізаційних інтересів. Полігоном внутрішньосуспільних протистоянь різних за формою політичних установок, але однакових змістом економічної діяльності олігархічних кланів. Україна змушена проходити період правового нігілізму, породженого відставанням процесу правотворення від сумбуру нових і віджилих соціальних процесів, на якому буйним квітом зацвіла корупція та всяка інша злочинність. Однак в усьому цьому розмаї соціальних трансформацій починають проявлятися паростки нових закономірностей, зрушення в напрямі до становлення громадянського суспільства. В основі цього процесу – середній клас: гуманітарна та інженерно-технічна інтелігенція, організатори дрібного й середнього бізнесу – всі освічені і невдоволені нинішніми можливостями своєї реалізації в сучасній Україні люди. Середній клас підтримав Майдан, впливав на розвиток його фактично деолігархічної ідеології, що в результуючому процесі сприяє поступовому, з великими труднощами перемелюванню олігархічної складової української економіки і пов’язаних з нею факторів впливу на суспільне життя, на економіку, доведену до перебування в десятці найбідніших країн світу [14]. Можна стверджувати, що результати суспільної інформатизації вже істотно проявляються під час політичного процесу в Україні.

Суттєві зміни геополітичної орієнтації українців в напрямі європейських цінностей, становлення громадянського процесу в Україні, фактичне свідоме протистояння традиційній інформаційній залежності від Москви через переформатування інформаційних вертикалей у національному інформаційному просторі – все це стало несподіваним для керівництва Росії, зосередженого на подоланні власних кризових проблем, і було негативно сприйнятим як самим керівництвом, так і орієнтованою ним частиною громадськості, а також увійшло в мотиваційну частину наступних трагічних подій.

Утім, найбільшою несподіванкою, очевидно, стало те, що, не зважаючи на всі проблеми становлення українського суспільства, не зважаючи на суспільний деструктив олігархічних об’єднань, наслідок провальної приватизації в постсоціалістичний період, на розвал економіки, український середній клас одержав інноваційний інструмент демократизації – електронні інформаційні технології. І це факт, що вселяє надію. Практика показує, що цей інструмент стає все більш небезпечним для українських олігархів. Однак він небезпечний своїми всепроникними властивостями і самим прикладом функціонування також і для російської влади, що на сьогодні успішно охороняє інтереси власних олігархів від поки що незручностей, які вже завдає їм «думаюча» Росія. І цю небезпеку російська влада пробує нейтралізувати «на далеких рубежах», за межами своїх кордонів, традиційним для  індустріального суспільства способом – силовими діями в Криму і на Донбасі. Однак у цьому разі керівництво РФ має справу не стільки з Україною, скільки з закономірностями суспільного розвитку. І в такому протистоянні навряд чи може сподіватися на успіх.

 

Коментарі (2)

Член клубу
strungar_av
Завжди користуюсь матеріалами Горового В.М.
Гість
Андрей Сергеевич
Украина сможет выстоять! Наше развитие в информационных технологиях лучше многих стран Европы и пока патриоты Украины будут бороться как в реальной жизни, так и в информационной, у нас все получится! Слава Украине!
Гість